Сокільницька територіальна громада

Львівська область, Львівський район

Історична довідка

Сокільники

Історія

Перші поселення на території нинішніх Сокільників існували ще у VII—VI століттях до Різдва Христового (до нашої ери), а саме при давній дорозі на Львів, де є величезна долина, у якій велика кількість маленьких потічків, вливаються до річки Зимна Вода. Це місце так і зветься урочище Долина. Це поселення мало меншого за розмірами «сусіда» — поселення на протилежному березі цієї ж річки.

У І столітті нашої ери в урочищі Долина з'явилося поселення племен Пшеворської культури. Ці змішані племена слов'ян та германців прийшли на терени нашого краю з північного заходу річки Буг. Також аналогічні поселення племен Пшеворської культури існували і поблизу нинішніх сіл — Звенигород, Милошевичі, Пасіки-Зубрицькі, Черепин та ін. Вони мирно сусідували з племенами даків, які мали свої поселення у межах нинішніх сіл — Гринів, Наварія, Підтемне, Черепин, Чижиків та інші.

По сусідству, у південно-східних околицях Сокільник, недалеко від границі з Солонкою, знаходилося ще одне поселення пшеворців. Ці поселення на теренах сокільницьких земель існували протягом І—ІІІ століть н. е..

У ІІІ столітті н. е. на схід від пшеворського поселення в урочищі Долина з'явилося поселення племен Черняхівської культури. В околицях Сокільник черняхівці мали свої поселення у межах нинішніх сіл — Гринів, Звенигород, Наварія, Пасіки-Зубрицькі, Підберізці, Підтемне, Тарасівка (Германов), Черепин, Чижиків. Черняхівці займалися переважно землеробством, скотарством, а також певним чином розвивалося місцеве ремесло та торгівля.

У VI—VIІ століттях н. е. на тому місці, де існувало велике поселення ранньої залізної доби, було вже село ранніх слов'ян.

У давньоруський період історії на теренах Сокільників існували руські поселення, про що свідчать археологічні знахідки.

У Х столітті на правому березі річки Зимна Вода, в урочищі Долина, існувало давньоруське поселення, характерне для ранніх слов'ян — землеробів або ж ремісників, а у ХІ—ХІІ століттях давньоруське поселення існувало вже на обидвох берегах річки Зимна Вода. Подальша історія цих поселень невідома.

У південно-східних околицях сокільницьких земель — на березі Великого Солонецького потоку, що неподалік Солонки також виявлено залишки давньоруського поселення, тобто Сокільники майже не змінили своїх меж протягом декількох століть. Маловживана (вже віддавна) інша назва Великого Солонецького потоку — це Острожанка. Сама назва вказує на те, що у верхів'ях, поблизу Солонки, існувало невелике укріплення, обнесене частоколом, тобто острог та імовірно знаходився на краю пагорба, де зараз стоїть церква. Інший острог був у Скнилові, про що свідчить назва урочища — «Острожанка» або «Острожани», що зафіксовані у документах XV—XVІ століть.

Перша письмова згадка датується 1392 роком. Це є грамота про надання польським королем Владиславом Ягайлом німецькому колоністу Нікелю Майснару з Майсена права власним коштом заснувати солтиство у Сокільниках, а наступна згадка датується 1393 роком — роком надання Сокільникам німецького або Магдебурзького права.

Польське панування (1340—1772)

У зв'язку зі смертю останніх руських князів у 1340 році і цілковито втраченої незалежності Галицько-Волинської держави у 1342 році, Галичиною правила боярська рада на чолі зі старостою Дмитром Детьком, котрий визнавав зверхність Любарта-Дмитра, наймолодшого сина литовсько-руського князя Гедеміна. У 1349 році Дмитро Детько помер.

По смерті Дмитра Детька владу в Галичині захопив польський король Казимир III та приєднав галицькі землі до Королівства Польського, але зі збереженням певної внутрішньої автономії краю, де діяли — Руське право, адміністрація, сформована ще за княжої доби; а також король обіцяв шанувати руську віру, мову і звичаї.

З часом у краї панували вже угорські монархи; король Людовик Угорський також погодився на автономію Галичини та у 1372 році поставив тут своїм намісником сілезького князя Владислава Опольського, який правив Галичиною до 1378 року та офіційно носив титул «Король Русі».

Володарі, які часто змінювалися, щедро наділяли колишніми князівськими землями своїх вірнопідданих лицарів та вельмож. Заохочувалося масове переселення на руські землі римо-католиків, насамперед — німців, поляків, чехів, а саме те, що перших колоністів на декілька років звільняли від сплати податків та різних повинностей. Переселенням колоністів переслідувалося три мети: перша — збільшити кількість підданих — потенційних платників податків, друга — збільшення числа католицької пастви на противагу православним русинам і третя — зламання спротиву русинів через їх денаціоналізацію у середовищі колоністів.

У Сокільниках значною мірою цього вдалося досягти.

Поступово місцева адміністрація королівства була замінена іноземцями, руська (українська) мова витіснена з урядового вжитку та замінена латиною, а пізніше польською мовою. У 1434 році повністю скасовано автономію Королівства Русі та запроваджено загально польський поділ адміністративних одиниць на воєводства, а у 1435 році в селах введено польський господарський устрій — панщину та залежність селян від власників маєтків і протягом століття відбулося їх повне закріпачення.

Сокільники залишалися власністю польської корони. У селах і містах, де було запроваджено Німецьке право, владними повноваженнями наділялася окрема особа — війт. Декілька війтівств отримали певні привілеї і саме до цієї категорії було віднесено й Сокільники.

Першим представником влади був німецький колоніст Нікель Майснар з Майсена. У «Словнику географічному Королівства Польського та інших країв слов'янських», згадуються Сокільники, а саме про надання польським королем Владиславом Ягайлом німецькому колоністу Нікелю Майснару з Майсена права власним коштом заснувати у Сокільниках солтиство зі спадковим правом.

Нікель Майснар керував всіма справами у селі — збирав податки та стежив за виконанням повинностей, забезпечував на місці виконання королівських та старостинських наказів. Виконуючи обов'язки судді в селі, війт полегшував роботу земським суддям у Львові. Оселившись у Сокільниках, Нікель побудував замок — ще одна, хоча і невелика твердиня для оборони від зовнішніх ворогів, або ж для утримання в покорі русинів.

У 1396 році в селі засновано римо-католицьку парафію.

У 1397 році Сокільники остаточно було переведено з Руського права на Німецьке. Цей перехід передбачав ряд юридичних кроків та означало низку змін у правових та земельних відносинах. Ці зміни не впливали на мешканців Сокільників до 1435 року. Вони мали права захищені королівськими привілеями, вдосталь землі, за який платили лише податок у розмірі 1 гривня за лан та ніякої панщини не відробляли.

У 1408 році на німецьке право перейшло сусіднє село Зубра та у 1412 році відмежувалося від Сокільників.

У 1423 році польський король затвердив, так званий «Варцький статут», яким надавалася повна свобода війтівствам та солтиствам.

1 грудня 1425 року міська рада Львова, уповноважила грамотою львівського громадянина Павла Гольдберга викорчувати ліси та заселити певну частину вільних земель — обшарів, що належали місту і були надані у його власність королем Владиславом Ягайлом у 1415 році. Гольдбергу надавалася територія між селами Зубра, Сокільники та Скнилів. На цьому місці був викорчуваний ліс, а ті, хто оселявся протягом наступних 16-ти років звільнявся від будь-яких податків та повинностей, а після того, як цей термін спливав, вносив річний чинш до міської каси. Нове село дістало назву Goldbergof (укр. Гольдбергоф або «двір Гольдберга»). З часом назва трансформувалася на Гольдпарків, пізніше на Кульпарків.

У 1485 році війтом Сокільник був Ян Кунат, а у документі, датованого 4 березня 1485 року засвідчується, що дружина Яна Куната — Софія з Зубрецьких, продала за 250 гривень свою частину Зубри та половину Сихова Янові, війтові з Сокільник.

У 1507 році міська рада Львова придбала від Яна та Петронелі з Сокільник четверту частину та половину Сихова, а у 1509 році — решту Зубри та Сихова від інших власників. Так Зубра і Сихів стали міськими селами.

Люстрацією 1495 року здійснено опис лише головних об'єктів — замків, фільварків, міст, а саме у Львівському повіті були вказані лише Львів, Глиняни, Щирець та фільварки у Вороцеві, Страдчі, Ясниськах, Миклашеві, Білці та Скнилові; поверхнево згадано Солонку, де був млин, то у XVI столітті люстратори стали детально описувати всі королівські землі, навіть найменші села.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується млин, шинок і 28 1/4 ланів (близько 705 га) оброблюваної землі.

У 1545 році польський король Сигізмунд I Старий декларував свого представника для перевірки і оподаткування солтиства в Сокільниках. У результаті цієї перевірки було виявлено, що частина вільних земель вже вільна від лісу та оброблена у два лани та власником цих земель, найімовірніше, був солтис Сокільник.

Люстрацією 15641565 років виявлено, що у Сокільниках переважало русинське населення, хоча колонізаторська політика польської влади згубно впливала на його свідому ідентифікацію.

Люстрація 1571 року подає наступні дані: кількість ланів — 41 господар на 60 кметів; 18 загородників; 16 комірників (не мали власного житла, мешкали у чиїсь); 4 ремісники.

У грудні 1579 року польський король Стефан Баторій підтвердив та закріпив посаг сокільницького костелу.

З 27 серпня по 7 вересня 1604 року в таборі у Сокільниках збиралося об'єднане українсько-польське військо, яке 20 червня 1605 року захопило Москву.

У XVII столітті війтівства посідали переважно шляхтичі. На початку XVII століття у володіння селом вступили магнати Мнішеки і у 1614 році Ядвіга Мнішек відступила Сокільники своєму синові Станіславові. У 1619 році Станіслав Мнішек уклав угоду з Магдаленою Сарнавською на передачу села в оренду.

У 1620-х роках Сокільники набули поганої слави — «гнізда збуїв», тобто дрібна «ходачкова шляхта» перестрівала подорожуючих, які проїжджали через село, і грабувала їх.

У 1643 році король Владислав IV Ваза дозволив Мнішеку перенести своє пожиттєве право на четверту частину ланів у Сокільниках на Станіслава Парандовського та його дружину Катерину з Чарнова.

Гноблення польською шляхтою українців — економічні, політичні, національно-релігійні утиски призвели до вибуху національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У листопаді 1648 року українські війська та місцеві загони повстанців підійшло під міські мури Львова. Козацькі загони та загони повстанців діяли по всій Галичині, зокрема в Наварії, Щирцю та Сокільниках. Союзниками козаків у цій війні проти Речі Посполитої були кримські татари під проводом Тугай-Бея, які не гаячи часу спустошили навколишні села, у тому числі й Сокільники.

7 червня 1649 року каштелян сондецький Францішек Бернард Мнішек склав заяву у львівському міському суді, де говорилося про повне спустошення та вилюднення Сокільник, Скнилова, Щирця та великої кількості навколишніх сіл.

У 1655 році польський король Ян II Казимир надав солтиство в Сокільниках Захарію Пйотровичу. 10 липня 1659 року король розширив пожиттєве право Захарію Пйотровичу до 4,5 ланів поля в Сокільниках на його дружину Ядвігу та дозволив вільно вирубувати дерева у сокільницьких лісах.

У 1662 році король за військові заслуги надав привілей Томашеві Корчевському на пожиттєве користування Сокільниками та Скниловом. Через 7 років вже син Томаша Корчевського Юзеф уклав з Костянтином Гошовським контракт про заставну оренду Сокільник. У 1677 році сокільницьке війтівство отримує руський воєвода та польний гетьман коронний Станіслав Ян Яблоновський.

Згідно з привілеєм польського короля Августа III від 21 травня 1742 року Сокільники отримала Пелагея Тереса з Потоцьких, як королівщину, а з 1776 року, як приватне село. Потоцькі були власниками села до 1802 року.

У 1757 році король Август III надає війтівство в Сокільниках Юзефові та Анні Стеткевичам, але люстрацією 1764 року було визнано, що єдиною та законною власницею села та війтівства була Пелагея Потоцька. Також у люстрації 1764 року згадано про мурований костел під титулом Святого Миколая, хоча сам костел в стилі бароко був збудований у 1765 році на кошти власниці Сокільник Пелагеї Потоцької та пароха села Анджея Віктора Бонкальського і освячений у 1774 році.

Мешканці села постійно платили частку від одержаних прибутків львівським канонікам, від яких у березні 1765 році їх звільнив львівський латинський архієпископ Вацлав Геронім Сєраковскі. Документ, який це підтверджує, писаний в Оброшино.

У 1770 році польський король Станіслав Август Понятовський дозволив Антонії Монтишковій передати Сокільники подружжю Вросмановських, але ще у 1774 році власником села залишалася Пелагія Потоцька.

Австрійське панування (1772—1918)

У 1772 році, у результаті розділу Речі Посполитої, колишні королівщини опинилися у складі Австрійської імперії та у 1774 році Галичина отримала офіційну назву — «Королівство Галіції та Лодомерії».

На той час Сокільники давали державі прибуток у 5830 злотих і 1 грош, а війтівство ще 831 злотий і 15 грошів. Селом й надалі продовжувала володіти Пелагія Потоцька, якій Сокільники були продані австрійською владою, згідно контракту, датованого 20 вересня 1776 року, Потоцька сплатила 31 тисячу злотих.

У 1802 році Сокільники у Потоцьких викупив поміщик Лукаш Августинович і запровадив жорсткі порядки.

У 1818 році сокільницькі селяни звернулися зі скаргою на пана до австрійського цісаря Фердинанда I, але й після цього звернення нічого не змінилося.

У 1830 роках відомий львівський фармацевт і лікар-бальнеолог Теодор Торосевич вивчав цілюще джерело залізної води в Сокільниках — на березі долини річки Срібна Керниця. Результати дослідів Теодор Торосевич опублікував, що сприяло популяризації сокільницького джерела.

Спадкоємцем Лукаша Августиновича і наступним власником Сокільник став Леон Августинович, а з 1845 року і до кінця ХІХ століття — Зигмунд Августинович.

У 1848 році країни Європи переживали «весну народів» — хвилю революційних виступів за рівність громадянських та національних прав, за економічні реформи. Не оминули вони і Австрійську імперію. У березні 1848 року вибухнуло повстання у Львові, але воно було жорстоко придушене,і все ж влада пішла на певні поступки і 22 квітня 1848 року циркуляром галицького губернатора «Про знесення панщини та інших данин підданчих» було скасоване кріпацтво.

Скасування кріпацтва та проведення інших реформ стало певним поштовхом до господарського, соціального та культурного розвитку. У 1849 році в Сокільниках було відкрито двокласну народну школу з польською мовою навчання. Сокільницька громада мала свою самоуправу, що володіла своєю печаткою. Того ж року для Сокільників було складено кадастровий план, згідно якого в селі налічувалося 269 господарств.

На початку 1870-х років складено проєкт залізниці Львів-Стрий, що мала пройти через Сокільники, але власники вапняного заводу в Пустомитах домоглися, щоби колію проклали через це містечко і у 1873 році відбулося урочисте відкриття колії.

Згідно з описом Сокільників, складеному у 1880 році, в гміні налічувалося 346 будинків, 2118 мешканців, а на обшарському дворі налічувалося 11 будинків, 89 мешканців, з них:

  • за релігійною приналежністю — 2121 римо-католиків, 33 греко-католиків, 39 юдеїв, 14 інших віросповідань;
  • за національною приналежністю — 2194 поляків, 13 русинів.

В селі діє трикласна школа, позичкова каса та водяний млин «На греблі».

У 1885 році старий костел розібрали, а у 1890 році розпочали будівництво нового, більшого за розмірами костелу, а разом з ним — огорожу, дзвіницю та капличку. Будова коштувала 37 тисяч злотих ринських. Освячено новий костел було у 1896 році. Першим парохом нового костелу та сокільницької парафії став Ромуальд Сталкієнь (1835, Литва — 1896, Сокільники, Польща), котрий невдовзі помер та був похований на місцевому цвинтарі при старій дорозі на Львів.

За даними перепису 1900 року в Сокільниках було вже 448 дворів, де мешкало 2772 осіб, з яких 2440 поляків, 284 русинів, 48 євреїв.

Наприкінці ХІХ століття — початку ХХ в селі споруджено будинки гміни, кооперативи з нафтовою крамницею, польського Народного дому, пошти, а окремі селяни почали зводити муровані хати.

У 1907 році під горою Гартовиця, на самій межі з Малечковичами збудовано водонапірну станцію, що забезпечувала водою Кульпарківську лікарню.

Напередодні першої світової війни Сокільники майже польське село. З 3119 мешканців, 56 — значилися русинами та відвідували церкву в Солонці.

У 1916 році австрійські інтенданти забрали два з чотирьох костельних дзвонів, щоб використати бронзу на військові потреби.

Листопадовий чин. Українсько-польська війна (1918—1920)

Восени 1918 року розпалася Австро-Угорська імперія, а на її уламках постав ряд незалежних держав. У результаті Листопадового чину, 1 листопада 1918 року, у Львові було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки. З появою нової української самостійної держави не хотіли змиритися правителі щойно відродженої другої Речі Посполитої, оскільки в них була давня мрія про велику Польщу «від моря до моря». Підтримувані правителями країн Антанти, вони здійснили збройну інтервенцію проти молодої Української держави.

В перших числах листопада у Львові спалахнув польський заколот, в результаті якого полякам вдалося захопити гілку залізниці між Перемишлем та Львовом, а згодом і головний залізничний вокзал у Львові. В кінці листопада під натиском переважаючих ворожих сил українські частини залишили Львів. Одразу після залишення Львова була скликана військова рада Української Галицької Армії. Засідання військової ради відбувалася у Миклашівській плебанії, на якій узявши до уваги співвідношення своїх та ворожих сил, військове командування вирішило усіма можливими способами узяти місто в облогу та повернути його під свій контроль. Для виконання цих рішень необхідно було підтягнути сили та організувати підпілля. Було організовано мобілізацію на всій території Галичини, вільній від ворогів. А Сокільники, у свою чергу, були ключовим пунктом на південних підступах до Львова та місцем масивного спротиву поляків.

17 грудня 1918 року на південь від Сокільників та Козельників точилися запеклі бої. Однак сил українських загонів катастрофічно не вистачало, щоби відкинути ворога. Мужньо боролися три станіславські сотні та залізна романівська сотня, організована з мешканців села Романів. Були зайняті села Сихів, Зубра, Солонка та Сокільники, але 19 грудня 1918 року, виснажені безперервними боями вони змушені були залишити Солонку. Того ж дня близько півтисячі військових польської армії та 200 озброєних сокільницьких поляків напали на Велику Солонку, позабирали в людей всю худобу, підпалили школу та близько двадцяти господарств, і, не чекаючи протидії українських вояків, поспішно відійшли в Сокільники. Ввечері того ж дня одна сотня 1-го куреня 24-го піхотного полку під командуванням поручика Осипа Букшованого, що обороняла українські позиції у Зубрі, зайняли Велику та Малу Солонки. Вранці 20 грудня Велику Солонку осадили дві коломийські сотні 3-го куреня 24-го піхотного полку під командуванням поручика Омеляна Найди. 22 грудня їм на підкріплення прибула бережанська сотня під командуванням чотаря Домбчевського. Коли двома днями пізніше до Солонки прийшла Пробоєва сотня Українських Січових стрільців, організована з мешканців села Звенигород, то в селі в цей час спостерігався надзвичайний рух військових підрозділів, багато гармат, кіннота, йшов перегляд 3-го Коломийського куреня 24-го полку піхоти імені Петра Дорошенка.

Під контролем Української Галицької Армії опинилися й села — Глинна, Зубра, Малечковичі, Наварія, Солонка, а польські частини утримували Басівку, Боднарівку, Годовицю, Зубрівську Лісничівку, Козельники та Сокільники.

27 грудня 3-й курінь 24-го полку піхоти одержує наказ наступати на Сокільники. Напередодні ввечір 7-ма сотня під командуванням чотаря Петра Кривоносюка та 8-ома сотня під командуванням чотаря Михайла Гуменюка рушили на Малечковичі, дорога була важкою - перешкоджав сніг, рано-вранці обидві сотні прийшли на фільварок, що розташовувався на краю села Нагоряни. Відпочивши рушили під Сокільники. Наступ розпочали ранком 28 грудня за допомогою Бережанської сотні й залоги села Нагоряни, але допустили помилку, бо недочекались артобстрілу, який забезпечувала артилерія отамана Осипа Микитки. За короткий час загін зайняв третину села по шлях Кульпарків-Наварія, але в цьому місці були розташовані добре укріплені ще з часів війни австрійські бетонні окопи, у яких чекав озброєний ворог. У цьому бою загинуло 32 — є стрільців та хорунжий Сербінський з восьмої сотні, сьома сотня мала менші втрати. Підмога від сотень, котрі стояли на півночі дороги Сокільники-Годовиця, прийшла запізно, так само лише після артобстрілу пішла в наступ 9-та сотня з боку Солонки, але була вимушена відступити через шквальний вогонь ворожих скорострілів та артилерії. Цього дня в Сокільниках втрати січовиків були значними — загинуло 42-є стрільців, важко поранено — 25, потрапили у полон — 18.

28 грудня проводився артилерійський обстріл Сокільників і того ж дня українські війська наблизились до Кульпаркова і Скнилова, а Сокільники зайняв «Гайдамацький загін» поручника Фарановського. Новий рік 1-й та 2-й курені 24-го полку піхоти імені Петра Дорошенка зустрічали на відтинку Козельники, у Сихові знаходилися січові стрільці, а в Сокільниках комбінований курінь, що складався з бережанської, бурштинської та жидачівської сотень під командуванням поручика Лісковецького.

Командування Української Галицької Армії сподівалося польського наступу, що мав початись 14 січня 1919 року, але було докладено багато зусиль, щоб випередити поляків загальним наступом українських частин на Львів 11 січня. Група УСС «Наварія» під командуванням полковника Івана Омеляновича-Павленка, що складалася з куренів, що походили зі Станиславова і Коломиї та одного львівського куреня імені Князя Льва повинна була вдарити вздовж залізничного шляху Львів-Стрий і через Скнилів зайняти головний залізничий вокзал — Львів. Частини Українських січових стрільців, під командуванням сотника Зенона Носковського наступали з правого флангу на село Скнилів, а Гуцульська сотня під командуванням чотаря Григорія Голинського на лівому фланзі наступала на Бартатів. Розпочався наступ вдало: другий курінь УСС зайняв Сигнівку і здобув кілька ворожих гармат, але четвертий Коломийський курінь — серед мряки зостався десь на мокрих городах і далеко не просунувся; Гуцульська сотня — натрапила на сильний ворожий спротив і взагалі не пішла вперед. Було здобуто Скнилів, але втримати не вдалося. Та ще й несподівана відмова йти у бій та самочинний відступ кількох тисяч вояків армії Директорії УНР, змусила повернути наші частини на попередні позиції. 13 січня українці втратили Боднарівку.

На початку лютого 1919 року 4-й Коломийський курінь, яким командував сотник І. Бодругів утримував оборону в Сокільниках. У той самий час начальника штабу полковник Іван Омелянович-Павленко скликав військову нараду у Ходорові: тоді було вирішено вдарити усіма можливими силами на ділянці залізничної колії Перемишль-Львів, щоб захопити її та місто Перемишль. 20 лютого 1919 року біля села Вовчухи прорив польської оборони вдався частково, але його не використано як слід і ділянка залізничної колії Перемишль-Львів залишилася в польських руках. 21 лютого визволено село Скнилів.

На початку березня відкликано полковника Івана Омеляновича-Павленка з Наварії, а на його місце прийшов тимчасово отаман Черський, а згодом підполковник Арнольд Вольф. Пізніше пройшла реорганізація УГА: було створено три корпуси, а з поодиноких фронтових груп — бригади. Впродовж лютого, березня і на початку квітня 1919 року на полі бою панував цілковитий спокій, крім звичайної перестрілки, особливо артилерії, що тримала під обстрілом головний залізничний вокзал у Львові. Наприкінці квітня 1919 року розпочався великий польський наступ, за результатами котрого УГА втратили Сокільники, Басівку, Наварію та відступили до Зубри і Солонку. Фронт під Львовом тримався ще місяць. У травні 1919 року розпочався повний відступ УГА на південний схід.

Відразу після відступу УГА на схід, староство Львівського повіту склало документ «Виказ збитків, спостережених при забезпеченню маєтку костельного її плебанського римо-католицького пробоства в Сокільниках…». У машинописному документі, на декількох сторінках були докладно перелічені усі збитки костелу від воєнних дій. Серед яких був опис наступних втрат, а саме вітражі у вікнах повибивані кулями, костельне майно понищене та розграбоване, чотири дзвони забрано, плебанія та господарські споруди спалені, худобу забрано, парафіяльний архів згорів.

28 червня 1919 року у Версалі державами-переможцями у Першій світовій війні і переможеною Німеччиною — був підписаний Версальський мирний договір, за яким фактично схвалювалася анексія західноукраїнських земель. Окремим пунктом зазначалося, що польською владою повинні бути гарантовані права національних меншин. Наскільки Польща дотримала даного тоді слова — добре відчули на собі українці старших поколінь.

Увічнено учасників цієї страшної війни було: поляків — у 1938 році, а українців — у 1990-х роках.

11 листопада 1938 року в Сокільниках на Блонях в урочистій обстановці був відкритий пам'ятник «Оборонцям Львова — Героям Сокільників» (пол. Pomnik obrońców Lwowa — Bohaterów Sokolnik), котрий мав висоту 12 метрів, а на вершечку якого — був польський орел. Наприкінці 1940-х років, за допомогою танків, було повалено верхню частину пам'ятника, а двометровий цоколь пам'ятника простояв на невеликому пагорбі до середини 1970-тих років. Це не давало спокою місцевим чиновникам і за деякий час було знесено й нижню частину пам'ятника, а місце, де стояв монумент, вирівняно та засаджено деревами. Рештки пам'ятника вивезено до найближчої недіючої копальні глини та завалено землею[10].

Також в селі, на давній могилі, що біля Кульпарківської дороги (старої дороги на Львів), існував ще один невеличкий пам'ятник полеглим полякам з бронзовою таблицею, але він був зруйнований одразу по закінченню другої світової війни, а на тому місці, вже за часів незалежності України, було встановлено пам'ятний знак «Борцям за волю України», котрий має форму хреста. Його зведено за проєктом скульптора Юліана Григоровича Квасниці, уродженця Сокільників. Цим пам'ятником увічнено героїчний чин вояків Української Галицької Армії, полеглим в боях за Сокільники в грудні 1918 року та січні 1919 року.

Радянсько-польська війна (1920—1921)

Наприкінці літа 1920 року Польща, яка щойно відновлювала свої сили, ледь не розвалилася під натиском новітньої червоної орди, що насувалася зі сходу. Перша кінна армія Семена Будьонного та інші підрозділи і з'єднання Червоної армії захопили більшу частину Тернопільщини; Золочівський, Бродівський, Перемишлянський, Сокальський, Радехівський, Кам'янко-Струмилівський, Бібрський, Львівський повіти.

15 липня 1920 року в окупованому Тернополі була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яку очолив більшовик В. Затонський. Демамогічними гаслами більшовики намагалися привернути на свій бік трудовий галицький люд. Тим часом Перша кінна армія стрімко просувалася вперед.

20 серпня 1920 року частини Червоної армії перейшли р. Західний Буг та зайняли Раву-Руську з наміром увійти до Львова, але були відкинуті польською армією. Пізніше відбувся жорстокий бій під Прусами армії УНР з «червоною» кіннотою. Результатом бою було відсічення армії УНР від союзної польської армії, а Перша кінна армія, у свою чергу, підійшла до львівського Підзамча.

В Солонці свої позиції зайняла червона артилерія і звідти обстрілювала південні околиці Львова. Розвідники Першої кінної армії неодноразово навідувалися до Сокільник та Наварії. Беззмістовний штурм міцно укріпленого Львова, на якому так наполягав член Реввійськради Південно-Західного фронту Йосип Сталін, знекровив би Першу кінну армію. Але командувач Першої Кінної армії Будьонний виконав наполегливо повторюваний наказ головнокомандувача Червоної армії щодо взяття штурмом Львова і контрудару частин Червоної армії під Варшавою. Того ж дня в районі Замостя 6-та стрілецька дивізія Дієвої армії УНР успішно відбила наступ частин Червоної армії, а за два дні під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР, разом з Дивізією Морської піхоти УНР, спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи.

Ціною великих надзусиль польсько-українські військові підрозділи 25 серпня остаточно відкинули більшовиків від Варшави, але той союз був не тривалим.

18 березня 1921 року у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921, за яким Польща відмовлялася від земель давньої Речі Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі, а РРФСР і УСРР від претензій на території, що лежали західніше від лінії кордону, тобто західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під владою панської Польщі. Кордоном визначено річку Збруч. РРФСР і УСРР на своїй території мали забезпечити за польською меншиною повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права представникам російської, української та білоруської меншин, а ось виконувати свої зобов'язання щодо меншин Польща не збиралася, так само, як і РРФСР та УСРР. До Польщі потрапили західноукраїнські землі — вся Галичина, Холмщина, Підляшшя та Західна Волинь. Так Сокільники знову опинилися під владою Польщі, але вже ІІ Речі Посполитої.

Між двома війнами (1921—1939)

23 грудня 1920 року село Сокільники стає центром однойменної гміни у Львівському повіті, Львівського воєводства.

У вересні 1921 року польський уряд заборонив назви споконвічних українських земель «Західна Україна» і «Східна Галичина», натомість ввів одну загальну назву — «Малопольська Всходня» та запровадив на нових «кресах» цивільну адміністрацію тим самим розпочав крок за кроком викорінювати усе українське та насаджувати польське.[11].

Потрохи село відходило від повоєнних потрясінь. На обійстях, де згоріли хати, нашвидкоруч зведено невеликі хати, стіни яких складалися з дерев'яного каркаса і були заповнені глиняно-солом'яними валками. В документах, датованих 22 вересня 1921 року, зафіксовано інформація щодо оновлення майна костелу, а саме, придбано 13 дерев'яних лав вартістю 1300 польських марок та 14 вовняних хоругов вартістю 1400 польських марок. Через два роки на костельній дзвіниці заграли нові дзвони.

У 1920-х роках в селі відбулася парцеляція (поділ) земель одного дуже великого маєтку, власники якого вже тривалий час мешкали у Варшаві. В селі давно відчувався брак землі і тому цей маєток площею 1085 гектарів швидко розкупили, а у панському володінні залишилися лише палац з парком, фільварковий двір, сад неподалік маєтку та став. У парцеляції брали участь не лише місцеві мешканці Сокільник, але й так звані «осаднікі», наслані урядом з глибинної Польщі. Саме останнім, як ветеранам Війська Польського надавалися більші переваги (пільги) у купівлі панської землі, тобто їм віддавалися найкращі парцелі (ділянки) землі практично за безцінь. Осаднікі, яким пощастило потрапити з піщаних мазурських нивок на добру парцелю родючого чорнозему, були безмежно вдячні польській державі, і вірою та правдою їй служили, зневажаючи українців. Саме переселенням поляків з інших районів Польщі мало на меті збільшення в західноукраїнських землях частки поляків, що сприяло полонізації краю. Така несправедливість викликала спротив останніх.

Характерним для тої пори був судовий процес над представником руської радикальної партії, редактором газети «Громадський голос» Остапом Павлівим, який 10 травня 1925 року в Солонці на сільських зборах сказав: «Земські урядники розділяють землі українців між колоністами польськими із заходу, витісняють законних власників земель і поселяють поляків, які є ворогами українського народу. Такий стан не зміниться доти, доки українці не організуються і не захоплять у свої руки політичної влади». Багато господарів, придбавши землю на краю нового поля, побудували на ній нові будинки та завели господарку. Так на місці панського маєтку виникли нові присілки у західній частині села — Парцеляція (сучасний район вул. Садова, Бічна Садова, Зелена) та Гольда (сучасний район вул. Дубівка, Діброва, Вільде і т. д.).

В документах Львівського повітового староства від 1926 р. знаходимо так звані анкети топонімічного, історичного змісту, з яких дізнаємося, що «ґміна села Сокільники складається з п'яти частин, а саме — Властиве, Парцеляція, Гольда, Боднарівка, Вишневець. Серед місцевих назв особливе місце посідають назви місцевостей — Зельманка (по назві двірської корчми, у якій мешкав жид Зельман), Вибалок (середня частина гміни), Загроднікі (поблизу колишнього фільварку). До топонімів околиць, можна віднести наступне: орні поля і луки (Сікорівка, Марелявка, Зибар, Карп'є), Поршнянські та Бернардинські луки, а також Березову рогатку. Панського маєтку вже не існує». Під анкетою підписи урядовців та відбиток печатки Сокільницької ґміни. Малюнок печатки являє собою сокола у польоті.

З офіційних даних про кількісний склад населення Сокільник проглядається тенденція до зменшення кількості русинського (українського) населення, що і відповідало шовіністичній політиці польського уряду. Це видно з нижче наведених порівняльних таблиць складу населення Сокільник за національною ознакою та релігійним віросповіданням в періоди панування Австро-угорської монархії та ІІ Речі Посполитої.

Тогочасні переписи населення були не дуже об'єктивними. Для порівняння узяти перепис населення 1880 року, за результатами якого до поляків додано 39 євреїв, 14 людей невідомого релігійного віросповідання, 20 українців греко-католицького віросповідання та усіх українців римо-католиків. Вже через 20 років проводився наступний перепис населення, за яким «додалося» ще 48 євреїв та 248 українців. Такий свого роду «приріст» населення Сокільників відбувся завдяки тому, що попередні роки приховувалася справжня національна приналежність старшого покоління українців, а вже у 1933 році — їх дітей. У переписі 1933 року всіх греко-католиків записано українцями, натомість 25 євреїв, 4 німців та усіх українців латинського обряду подано як поляків. Фактично ще до переселення в селі мешкало щонайменше 15 українських родин, з яких одна частина належала до греко-католицької парафії у Солонці, а інша частина ходила до місцевого костелу Святого Миколая.

За часів міжвоєнної Польщі соціальний та національний гніт став ще більш нестерпнішим. Представників національних общин, особливо українців, не допускали до вищих шкіл, до роботи в державних установах та на престижних промислових підприємствах, до участі у розподілі великої земельної власності. Для прикладу, у прикордонній смузі польсько-радянського кордону українцям заборонялося будувати хати, а якщо, що людина відрікалася від віри батьків, від своїх національних традицій та ставала поляком, то у цьому випадку всі заборони скасовувалися. Відбувалася наполеглива полонізація через костел, школу. За тогочасним польським законодавством навчання повинно було вестися українською мовою, якщо таким було бажання батьків 40 дітей — для початкової школи та 150 дітей — для середньої школи та лише за умовою, що у громаді було не менше чверті (25 %) українців. У той ж самий час у громадах, де п'яту частину (20 %) місцевого населення становили поляки, то у школах вводилося паралельне навчання польською мовою. У відповідності з офіційними даними щодо чисельності українського населення громади села, Сокільницька школа не підпадала під категорію, що давала можливість навчати дітей рідною, українською мовою.

В умовах національного поневолення та дискримінації українці почувалися в «польському» селі не надто добре, багато хто, для вигляду, «переходив на поляків». За часів ІІ Речі Посполитої яскраво проявилася майнова нерівність: у більш заможніших господарів були муровані будинки вкриті бляхою, у середнього класу — будинки під дахівкою, у бідніших — глиняні халупи під стріхою, але майже всюди по селі поряд зі скромною хатою-ліплянкою красувалася мурована стодола. Для порівняння з австрійським періодом, то рівень добробуту місцевого населення значно погіршився, тому що на кожне господарство припадало усе менше землі, далися взнаки воєнні лихоліття, загальні економічні кризи.

Наприкінці 1930-х років на Боднарівці розпочали будівництво електровні. На початку 1938 року насипано полотно нової дороги на Щирець — від перехрестя біля пошти долиною посеред села (сучасна дорога на Пустомити). Всі починання перервала війна.

Початок другої Світової війни. Перші Совіти (1939—1941)

23 серпня 1939 року була підписана угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом відома, як пакт Молотова — Ріббентропа. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у першій світовій війні територій. Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу.

Наближався вересень 1939 року.

Німеччина почала виконувати умови цієї угоди, розпочавши польську компанію, тобто вже 1 вересня 1939 року напала на Польщу. День нападу на Польщу — і є початком другої світової війни. Лише за 12 днів німецькі окупаційні війська окупували частину Польщі та вийшли на умовлену лінію розмежування, підписаними між СРСР та Третім Рейхом. Оскільки радянський уряд затримався із введенням своїх військ до Польщі, то союзники рушили далі на схід. 17 вересня 1939 року о п'ятій годині ранку передові й диверсійно-штурмові загони Червоної Армії перетнули радянсько-польський кордон на річці Збруч. Така тактична затримка пізніше використовувалася із пропагандистською метою: Радянський Союз отримав змогу представляти агресором лише гітлерівців, а своє вторгнення пояснювали як «звільнення з-під гніту іноземних поневолювачів мешканців західноукраїнських та західнобілоруських земель».

20 вересня 1939 року підрозділи Червоної Армії увійшли до Сокільники. На західних околицях Львова 22 вересня відбулася зустріч двох армій поки ще союзних держав, а ось Польща як держава припинила своє існування. Відповідно до умов таємного протоколу німецькі окупаційні війська відійшли за Сян та Західний Буг, а на території колишніх Кресув Всходніх або ж східної Галичини була встановлена нова влада.

У Львові 26-28 жовтня 1939 року так звані «Народні Збори Західної України» ухвалили чотири декларації — про встановлення радянської влади в Західній Україні, про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання з УРСР, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. Народні Збори проходили під пильним оком та з тиском на виборців з боку радянської влади.

За новим адміністративно-територіальним поділом Львівської області на райони (замість повітів і гмін), 10 січня 1940 року було прийнято рішення про створення Сокільницького району. Було націоналізовано панський маєток та костельні землі. Колишній фільварок, власник якого пан Пареляк виїхав з села, не чекаючи приходу нової влади, перетворили у філію підсобного господарства облвиконкому.

Пройшло ще трохи часу і нова влада почала «показувати» своє справжнє обличчя. Проводилися масові арешти національно свідомих громадян, у першу чергу представників місцевої інтелігенції, нищився методом «розкуркулення» добрий господар.

От і настав червень 1941 року. Ніщо не віщувало страшної біди. Але 22 червня 1941 року Гітлер напав на СРСР. Тоді на теренах Львівщини радянською владою було вчинено найстрашніший злочин щодо місцевого населення. Розпочалася загальна мобілізація і до військоматів було викликано багато чоловіків, а чимало з них відправили до тюрем, і перед самим приходом німців їх було розстріляно. Такі масові вбивства вчинено у багатьох містах Західної України, зокрема у Львові, Щирцю.

Під німецькою окупацією (1941—1944)

Наприкінці червня 1941 року Сокільники, як і всі навколишні села окупували німецькі війська, які запровадили на теренах Пустомитівщини так званий «новий порядок», який вирізнявся особливою жорстокістю до євреїв. Місцевий мешканець п. Галятин у 1943 році став свідком злочину, а саме розстрілу 15 місцевих євреїв у долині, неподалік тодішнього хутору Гольда. На місці розстрілу їх і поховали, у заздалегідь викопану яму.

25 липня 1944 року радянські війська зайняли Сокільники. В боях за село загинуло 8 радянських солдат, яких було поховано біля дороги на Щирець (нині — початок вул. Сірка). Після війни на маленькому цвинтарі поставили пам'ятник, висаджено декілька ясенів. На початку 1970-х років партійне керівництво вирішило перенести поховання солдат на один братський цвинтар у Щирцю, а на місці цвинтару — прокласти дорогу. На тому місці залишився один-єдиний ясен, який стоїть біля тої дороги, як німий свідок трагічних подій другої Світової війни.

За часів панської Польщі в Сокільниках не було жодного медичного закладу. У 1946 році відкривається перша медична установа — пункт медичної допомоги, який організувала медична сестра, демобілізована з лав армії. Медпункт розташовувався у приміщенні колишньої плебанії пароха римо-католицької парафії села. Пізніше тут створили амбулаторію на десять ліжок, яка з часом розрослася до двадцяти п'яти ліжок.

Великою популярністю в Сокільниках користується футбол. У 1945 році в селі було створено футбольну команду, у якій виступали, переважно, юнаки-переселенці з Надсяння, Лемківщини, Холмщини. У той час не було ані форми, ані транспорту, ані коштів, але усі ці негаразди перемагали юнацька завзятість та ентузіазм. Грати у сусідні села їздили кіньми. На поле виходили, хто у чому міг, переважно босими, а нагородою була лише радість перемоги. Так починалася історія сокільницького футболу.

У 1964 році сільська футбольна команда перемогла в першості Львівської області, стала володарем кубка газети «Вільна Україна».

На початку 1970-х років команда одержала назву «Сокіл», яку носить й понині. За весь час виступів команда була неодноразовим чемпіоном й володарем кубку Львівської області, Пустомитівського району та посідала почесне четверте місце серед сільських колективів у першості України.

Новітня історія села

З розвитком демократичних реформ наприкінці 1980-х років у Сокільниках з'явилися осередки Народного руху України, Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Спілки політв'язнів та інших організацій національно-демократичного спрямування. Навесні 1990 року зареєстровано громади УГКЦ та УАПЦ.

18 березня 1990 року відбулися перші демократичні вибори місцевих органів влади, було обрано 30 депутатів, а вже 31 березня засідала сільська рада першого демократичного скликання.

На перехресті вулиць Січових Стрільців та Стрийської було встановлено пам'ятний хрест на честь свята Соборності українських земель. Ще один пам'ятний хрест жертвам сталінських репресій освячено в центрі села, а біля храму Різдва Пресвятої Богородиці, у 1988 році, було встановлено хрест на честь 1000-ліття Хрещення Руси-України та відродження УГКЦ.

У Сокільниках складається добра традиція відзначення загальнодержавних свят. Так, 24 серпня 1991 року став надзвичайним днем. У першу річницю Незалежності України відбувся схід селян Сокільників на якому, в урочистій обстановці біля пам'ятника Борцям за волю України приведено церемонію присяги на вірність народу України. Священики — настоятель Греко-католицького храму о. Іван та настоятель храму Української автокефальної православної церкви протоієрей о. Ростислав відправили урочистий молебень з нагоди свята.

У день святкування п'ятої річниці відновлення Української державності, 24 серпня 1995 року, відбулося освячення та урочисте відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку, встановленого в центрі села. Авторами пам'ятника стали сокільчани — скульптори М. Амбіцький, Б. Фреїв, О. Католик та архітектори — В. Бліщук, Ю. Квасниця.

Історичні пам'ятки

Сакральні споруди

Пам’ятники

  • Пам'ятник «Оборонцям Львова — Героям Сокільників», котрий був встановлений в Сокільниках на Блонях 11 листопада 1938 року, що 1974 року був знищений радянською владою.
  • Пам'ятник Іванові Сірку.
  • Пам'ятник «Без вини покарані», встановлений на згадку про українців, депортованих з їх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та інших.
  • Фігура святого Антонія Падуанського була встановлена у ХІХ столітті, але була знищена війною і радянською владою. 2015 року розпочато її відновлення. Того ж року над статуєю встановлено капличку, а 28 червня 2017 року відбулося урочисте освячення відновленої статуї.
  • Стела Героям АТО та Небесної Сотні (автор — скульптор Василь Гурмак), відкрита 18 лютого 2018 року.

На території Сокільницької сільради розміщений «King Cross Leopolis» — один з найбільших торгово-розважальних центрів Західної України площею 105 000 м², який відкрився у 2010 році.

Відомі люди

Учасники визвольних змагань

Мистецтво

Освіта, наука

Релігія

  • Ромуальд Стакієнь (пол. Romuald Stakień), народився у 1835 році в Литві. Адміністратор (парох) костелу в Сокільниках. Збудував костел. Помер у 1896 році та похований на старому сокільницькому цвинтарі, поблизу старої дороги: Сокільники-Львів. Могила (нижня частина надгробку) збереглася до наших днів.

Спорт

  • Гривняк Роман — майстер спорту міжнародного класу з веслування на байдарках та каное, суддя національної категорії, заступник голови федерації веслування на байдарках та каное Львівщини, директор львівської ДЮСШ № 3.
  • Дідух Анатолій — український спортсмен (лижник і веслувальник на каное), спортивний педагог, заслужений тренер.
  • Мороз Богдан (нар. 1937) — заслужений майстер спорту, заслужений тренер України з веслування на байдарках та каное.
  • Хрущак Іван (нар. 1940) — заслужений тренер України з веслування на каное.
  • Шурга Михайло (нар. 1952) — заслужений майстер спорту, триразовий чемпіон СРСР, чемпіон Європи та світу у веслуванні на байдарці-четвірці.

Басівка

Історична довідка про події у лісі між селами Басівка – Оброшино – Лапаївка

Перші польові військові позиції у Басівському лісі з'явилися взимку та навесні 1915 року, в ході будівництва росіянами позицій Львівського укріпленого району Південно-Західного фронту. Один з польових рубежів проходив по лінії сіл Поршна – Малечковичі – Басівка і біля Скнилова зливався з міськими укріпленнями. Незначні бойові дії на цих рубежах відбулися в період 21-22 червня 1915 року, коли ар'єргарди росіян прикривали відступ зі Львова головних сил армії.

Наступний період, коли бойові дії відбувалися в районі сіл Басівка, Оброшино та Лапаївка, припав на зиму 1918-1919 років, коли розпочалася українсько-польська війна і йшла боротьба за Львів. Безпосередньо в районі Басівки та Оброшина діяла бойова група "Наварія" зі складу українських військ, що вели облогу м. Львова. Бойову групу складали сотня добровольців з селища Щирець та три курені: 1-ий курінь 1-го полку імені князя Лева, 4-ий Коломийський, Станіславський. До кінця грудня 1918 року БГ "Наварія" командував полковник австрійської армії А. Лєгар, після нього – колишній полковник російської армії І. Омелянович-Павленко.

У кінці грудня 1918 року українським командуванням було сплановано штурм Львова. Для підсилення групи військ було приділено кілька артилерійських батарей, Козятинську бригаду, яка прибула під Львів зі складу армії УНР, та панцирний потяг. Один з напрямків наступу проходив вздовж залізничного шляху через станцію Скнилів до головного Двірця Львова. Базою панцирника став Басівський ліс, звідки він їздив до самого Львова. Але активні бойові дії в районі Басівського лісу розпочалися 27 грудня 1918 року з наступу польських військ з боку Ставчан на Оброшино, коли було розгромлено Козятинську бригаду армії УНР. Протягом 27-28 грудня 1918 року в районі Басівського лісу відбувалися бої, в результаті яких польський загін прорвався до Львова, підсиливши його гарнізон. Бої у районі лісу продовжувалися і в наступні дні, до закінчення наступу 2-го січня 1919 року. У ході другого наступу Галицької армії на Львів, який розпочався 11 січня 1919 року, через Басівський ліс проходила лінія оборони лівого флангу військ, що наступали на Львів. Поляки в цей час вели наступ на Оброшино, намагаючись ударити у тил українським військам. Після закінчення наступу на Львів, який поляки змогли відбити, через Басівський ліс проходить одна з ділянок лінії фронту.

У січні-лютому 1919 року на базі БГ "Наварія" сформовано "Осадний корпус", яким командував полковник М. Тарнавський.

Під час Вовчуської операції Галицької армії в другій половині лютого та в березні 1919 року в результаті активних наступальних дій польських військ "Осадний корпус" Галицької армії втратив більшу частину укріплених позицій довкола Львова. У результаті запеклого бою з польським 15-тим полком Львівської дивізії і 1-им полком стрільців Великопольських позиції українських військ біля сіл Басівка та Оброшино були втрачені.

Опис підпільної друкарні УПА та подій 1955 року

Село Басівка розташоване на захід від міста Львова на відстані 5км. У 40-50 роках XX ст. деякі військові інженерні споруди у Басівському лісі використали вояки УПА. На місці двох бліндажів була створена підпільна типографія, де зараз діє музей-криївка. Вона розташована у лісовому масиві на віддалі 1.3км від села.

Саме у цьому місці 16 серпня 1955 року відбувся останній бій на теренах Львівщини групи вояків УПА із загоном НКВД. Сили були не рівні. Чисельна перевага загону карателів дала можливість оточити село потрійним кільцем. Група упівців складалася з трьох чоловік: командира Гнатіва Михайла (псевдо "Скорий"), Янкевича Степана (псевдо "Крук") і Кулик Володимири (псевдо "Андрійка"). Повстанці не мали жодної можливості на прорив і не мали права на швидку загибель, бо треба було знищити архівні матеріали УПА. "Скорий" і "Крук" тримали оборону, а "Андрійка" спалювала документи. Карателі, побачивши, що повстанці живими не здадуться, позакидали їх гранатами. "Скорий" загинув, а "Крука" і "Андрійку", поранених і непритомних, забрали у тюрму на Лонського.

Володимира Кулик вижила і мала щастя жити ще й у незалежній Україні. Саме вона й розповіла про підпільну друкарню, розташовану у лісі біля села Басівка. З її розповідей, споруда складалася з двох підземних приміщень, які були з'єднані підземним ходом. У меншому із них знаходились друкарські машинки. У різний час у криївці були такі повстанці, як Гнатів Михайло, Янкевич Степан, Кулик Володимира, Гайовська Люба, Качмарик Михайло, Мікльош Мирон, друкарка Зоряна, Микитка Іван, Пришляк та інші. Друкували упівці у цій криївці різні пропагандистські матеріали до 1953 року.

Створення музею-криївки у селі Басівка

Після 1955 року про криївку забули і довгий час про неї ніхто не знав. У 70-тих роках XX століття вона частково провалилася і була практично знищена під час пошукових робіт працівниками КДБ СРСР. 16 серпня 2009 року жителі села Басівки посвятили місце під встановлення пам'ятного знаку, який було відкрито 22 серпня 2010 року. У посвяті місця брала участь "Андрійка", але до відкриття вона не дожила. Та завдячуючи їй були відкриті невідомі сторінки боротьби за незалежність України групи повстанців "Скорого" і "Рути".

Музей було відкрито і освячено на початку вересня 2014 р., у той час на урочистостях були присутні представники влади, духовенство, працівники лісової галузі і діячі визвольного руху. Криївка була відтворена за описами Володимири Кулик у такому самому вигляді, якою вона була під час діяльності повстанців. Підземелля складалося з двох основних приміщень, між якими був прокладений тунель довжиною 30м. У одній кімнаті працював і проводив наради провід повстанців, а у іншій вели документацію жінки-друкарки. Маршрут сюди складається з двох частин: від готелю "Гранд Резорт" лісом щебеневою дорогою можна проїхати 650 метрів до облаштованої стоянки автомобілів, а потім пішки лісовою дорогою через тунель під залізничною колією ще 630 метрів до криївки.

Після відтворення криївки у 2014 р. тут знаходилися піч, каганці, друкарські машинки і побутові речі повстанців. У тунелі була розміщена міні-каплиця, одним із експонатів якої був "Молитовник українського народу" (1947 р.). У криївці облаштували музейну кімнату, де розмістили накази про нагородження упівців та фото із зображеннями нагород, тут також зберігалася брошурка "Літопис УПА", світлини та листи повстанців. Відомо, що у тут знімали кінострічки – "Історія однієї криївки", "Останній бій в Басівці" та інші.

Однак, музей згорів дощенту 2 січня 2017 р., причому директор Іван Попович вважає, що пожежа – це результат навмисного підпалу. Імовірно, згори через віддушини залили якусь горючу речовину та здійснили підпал. Ця сумна подія трапилася після того, як відзначали 108-му річницю від дня народження Степана Бандери.

Відразу після знищення розпочались роботи з відновлення музею, і вже на початку 2018 року він знову приймав відвідувачів.

https://www.youtube.com/watch?v=ngndHYkJV4c – відео про історію створення музею «Криївка»

Цікава пам'ятка природи - віковий п'ятистовбурний дуб росте у лісі за кількасот метрів на захід від криївки-музею у Басівці. Дерево має периметр понад 3 метри і дуже велику висоту. Всі п'ять його стовбурів – однакового розміру і стрункими прямими лініями підпирають небо.

Годовиця

Годовиця— село в Україні, у Пустомитівському районі Львівської області. Відстань до обласного центру становить 13 км, що проходить автошляхом обласного значення; до райцентру становить 6 км, що проходить автошляхом місцевого значення. Відстань до найближчих залізничних станцій Глинна-Наварія становить 5 км та Оброшин становить 3 км.

Перша згадка про село Годовицю датується 1371 роком — це тоді Ян Кміта (представник роду Кмітів гербу Шренява), староста руський, передав село Годовицю костелу святого Яна, що знаходився у передмісті Львова, та монастирю святого Василія у Львові, для порятунку душі колишнього власника села Петра. Акт, де зафіксовано цю подію, видано у Львові на ранок 11 листопада 1371 року. В акті вказується, що село передається деканату святого Яна у Львові.  Після смерті останнього декана Яна Крупського, рішенням Апостольського нунція Й. Ф. Коммендоні від 16 листопада 1564 року, село вийшло з-під управління святоянівських деканів та перейшло до Львівській єпархії. Цей акт був надрукований також у додатку до «Gazety Lwowskiej» № 9 за 1858 рік та в «Aktach ziemskich i grodzkich» том 2, 4-5 с.

У 1421 році польський король Владислав II Ягайло актом, виданим в Нєполоміцах, перевів село Годовиця з руського та польського права на німецьке. Точно невідомо, коли в селі була утворена римо-католицька парафія, але припускають, що це було близько 1498 року. У податковому реєстрі 1515 року в селі документується спустошений млин і 3 лани (близько 75 га) оброблюваної землі. У XIX столітті, крім самої Годовиці, до складу римо-католицької парафії також входили Басівка, Малечковичі і Пустомити, у міжвоєнний період лише Басівка. Також у селі була греко-католицька громада, яка належала парафії церкви святого Димитрія в Наварії, Оброшинського деканату, пізніше Городоцького деканату Львівського протопресвітерату.

Перша школа в Годовиці з'явилася у 1846 році.

На 01.01.1939 в селі було 1330 жителів, з них 220 українців, 1080 поляків, 30 євреїв. Село належало до Львівського повіту Львівського воєводства, входило до ґміни Наварія.

Пам'ятки архітектури

Парафіяльний костел Усіх Святих

Незважаючи на те, що про первинний костел у Годовиці, та інші споруди, збудовані до першої половини XVIII ст. залишилося не так уже й багато відомостей. Відомо, що у першій половині XVI ст. на тому самому місці, де знаходиться нині костел, був дерев'яний храм. Ці дані випливають із опису розміщення ставу, про використання якого сперечалися тодішній годовицький парох о. Якуб та львівський декан о. Ян Крупський.

У 1618-1621 рр. латинський костел як у Годовиці, так і у сусідньому селі Наварія були розібрані. Причиною був їхній аварійний стан, спричинений сильним понівеченням та руйнуванням від частих татарських набігів. Вже у 1631 р. храм в Годовиці було відбудовано та освячено львівським вікарієм Єжи Ґєдзіньським лише у 1685 році.

В протоколі генеральної візитації Львівської єпархії за 1716—1725 рр. цей костел був описаний, як «проста кам'яна будова» (лат. ex lapidibus simplicis structura), його головний вівтар — як мистецька скульптура (лат. arte sculptoria factum), освячений в ім'я Усіх Святих. Два бічних вівтарі храму були освячені в ім'я Діви Марії та святої Анни — це були належним чином намальовані образи (лат. imagines decenter pictae), а четвертий вівтар був освячений в ім'я святого Миколая — як твір коштовний, красивий (лат. arte arcaria honestum). Решта інвентарю храму було дуже бідне, при костелі не було шпиталю, та навіть не діяло жодне братство. Тодішнім ксьондзом був Фабіан Мачковіч. Єдиним що збереглося від цієї споруди, є невеликий кам'яний картуш, який і зараз увінчує храм.

Тоді ж само повстало питання будівництва нового мурованого храму. За організацію робіт узявся львівський канонік та архидиякон Стефан Мікульський, який і виступив головним меценатом, спонсором будівництва нового мурованого парафіяльного костелу. Саме Мікульським був обраний проект Бернарда Меретина, творця собору святого Юра у Львові, що був одним із найвизначніших зодчих свого часу. Авторство Меретина підтверджене його підписом на задній стороні однієї із різьб амвону. Будівництво костела тривало довгих сім років (1751-1758 рр.). Праця над внутрішнім та зовнішнім декором святині тривала ще у 1760-х рр.. Розписом інтер'єрів займався відомий художник Алєксандер Роліньський, автором різьбленого декору є геніальний скульптор Йоган Георг Пінзель в співпраці з Матвієм Полейовським. Костел було освячено у 1774 р..

Храм декілька разів перебував на реставрації. У 1926-1927 рр. був відновлений головний вівтар, а в 1929–1931 рр. відновлено внутрішні розписи, частково за рахунок субсидії Воєводського уряду у Львові. Також було проведено електрифікацію святині.

У 1932 р. костел «як характерний тип архітектури XVIII ст. з рококовими мальованими зображеннями в інтер'єрі, розташованою поруч дзвіницею та дровітнею», офіційно був визнаний пам'яткою.

У квітні 1946 р., останній голова годовицької парафії о. Ярослав Хоміцький із більшістю вірян покинули парафію та виїхали до Польщі. Більшість храмового майна вивезено до Сілезії. Окремі реліквії нині зберігаються в латинських храмах Вроцлава — святого Августина, Божого Тіла та святої Ядвіґи (Вроцлав-Швіняри).

В перші роки радянської окупації Західної України, костел використовувався, як господарська споруда, а у 1961 р. був остаточно замкнений. Усі витвори мистецтва, які ще зберігалися у храмі та мали певну історичну цінність, у 1965 р. були перевезені до Львівської картинної галереї, та поміщені в одному з її відділів — Олеському замку. У 1974 р. в костелі сталася пожежа, внаслідок чого вигорів весь дах та невдовзі завалився. Таким чином було втрачено цінні розписи XVIII ст.

Годовицький костел є першою і найдосконалішою роботою Меретина, з цілого ряду подібних костелів (костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Бучачі, костел Воздвиження Чесного Хреста у Берездівцях, Лопатині, костел святого Михайла у Раві-Руській, Коломиї, Буську)

На сьогодні стан безцінного храму жалюгідний. Він є суцільною руїною без даху, склепінь. Хоча територія навколо костелу прибрана та впорядкована. Громада хоче реставрувати храм та шукає шляхи реалізації цієї мети.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь